“Ось і школа, ось і клас, він давно чекає нас!”, - усім відомі віршовані рядки. Та нині постає питання: чекає нас (тобто школярів) чи грошей наших батьків?

Порівнюючи ситуацію, яка була 10 років тому й нинішню, можна схопитися за серце. Раніше, у кращому випадкові, збирали по 10 гривень на ремонт школи, а нині - до десятки треба дописати кілька нулів!Наводжу конкретні приклади. Син моєї подруги закінчив перший клас в іншому місті, а другий хотів продовжити в Харкові. Батько повів його на співбесіду до вчительки. Питаю у хлопчика: “Які питання до тебе були? Що вчительку цікавило?” Він відповідає: “Питання були не до мене, а до тата. Учителька   сказала, щоб він дав тисячу гривень на електричні лампи для школи.” Будь-які коментарі до цього епізоду, гадаю, зайві.

Інша знайома скаржиться: ”Учителі знахабніли! Кожен місяць треба на щось здавати гроші! Вже здала 400 гривень на вікна, 200 гривень — на воду, 300 — на книги. Постійно доплачую вчительці за те, щоб вона зайвий раз пояснила щось дитині. Група подовженого дня — платна.”

Одна моя подруга має свою точку зору. Каже: “Спробувала донька навчатися в державній школі, не сподобалося ні їй, ні нам (батькам). По-перше, класи переповнені, вчителька не може кожному приділити достатньо уваги. По-друге, постійні побори: на ремонт, на вікна, на зошити тощо. Ми з чоловіком вирішили віддати дитину до приватної школи. Навчання коштує 800 гривень на місяць, але ми, принаймні, знаємо, що більше з нас ніхто на жодні потреби вимагати не буде й можемо впевнено планувати свої витрати. Ба більше, дітей у таких класах небагато — до 10 осіб. У вчителя є можливість звернути увагу на кожного учня. Донька задоволена і ми — батьки, також.

Так що ж сталося з нашими державними школами? Що робити батькам, які мало заробляють? А що буде ще за 10 років? На ці питання немає відповіді.

Моя молодша сестра — педагог. Після університету працює у школі. Запитала у колеги зі стажем,  як правильно проводити заняття, почула у відповідь: “Та що ти переймаєшся? Прийшла, відхамаркала що-небудь 45 хвилин, а там хай хоч не розвиднюється! Якщо хтось чогось не розуміє, нехай батьки додатково доплачують, щоб ми навчалися з їхніми дітьми.”

Оце наша система освіти, як кажуть, результат свідчить сам за себе. З таким підходом до справи, чи не краще, дійсно, віддавати своїх дітей до приватних шкіл? Можливо, наш міністр освіти заробляє достатньо, щоб його гаманець витримав усі шкільні побори, а що діяти іншим, чия платня ледь сягає тисячі гривень? Нехай їхні діти сидять удома? Знову питання лишається без відповіді!

Автор: Вікторія БУШАЙ