На фотографії зліва – панорама Залопанської частини міста з Університетської гірки. ЇЇ зробив відомий фотограф В.С.Досєкін, точна дата зйомки невідома, точно можна сказати, що зйомка проводилась не пізніше 1874 року. В центральній частині фотографії – Єкатиринославська вулиця (зараз Полтавський Шлях), яка починається з мосту через р.Лопань і йде просто на захід. Для нас це фото цінне тим, що на ній зображена кам’яна церква Різдва Христового, яка не збереглась до нашого часу. Сьогодні спеціалісти вважають, що вона була однією з перлин слобідської архітектурної школи.

Вірогідно заснований не пізніше 1655 р. перший храм Різдва Христового існував до 1722 р., коли був замінений новим. Новий храм проіснував до 1731 року і згорів під час пожежі: "з 12 на 13 лютого опівночі колишня церква Різдва Христового в Харкові за рікою Лопань згоріла", - свідчить Квітка. Третій храм було освячено у 1735 році; четвертий (кам'яний) храм освячено в 1783 році. Останній був побудований за проектом відомого архітектора П.Я.Ярославського. В такому вигляді храм проіснував аж до кінця 50-х років XIX ст. Перебудовувалась лише дзвіниця, що стояла окремо від церкви: спершу вона була дерев'яною, але в 1800 р. її замінили кам'яною, втім вона так само стояла окремо від церкви. У дзвіниці був влаштований приділ на честь свята Стрітення.

З пам'яток ХVIII століття в храмі зберігалось Євангеліє 1748 р. Обкладинка на ньому датувалась 1834 роком. Залишилися тільки накутники із зображенням євангелістів і центральний медальйон із зображенням Різдва Христового (сцена поклоніння волхвів Христу). На зворотному боці у центральному медальйоні зображене Різдво пресвятої Богородиці в оригінальній композиції: Йоаким подає руку Анні, що лежить на ложі.

Зі священиків того часу відомі - о. Григорій (1713 р.), о. Андрій, о.Феодор (1724 р.), о.Алексій Бородай та о.Яків (1735 р.).

Ще одну цікаву деталь знаходимо в «Історії Харкова за 250 років його існування» Дмитра Багалія. Настоятель Різдвяної церкви прот.Зимовський
"печатные поучения читал с нарушением ударений на словах и не соблюдая ни запятых, ни точек, почему чтение проповедей было вовсе непонятно для народа". Зате наступник Зимовського Григорій Калинович, якщо вірити автору "Літопису церкви Різдва Христового", був у свій час прекрасним проповідником.

Різдвяний храм був першою теплою церквою в Харкові. Не можна сказати, що ця церква була побудована міцно: вже в 1809 р. в ній виявилися тріщини у всіх чотирьох стінах. Богослужіння довелося призупинити, а церкву ремонтувати.

У перші десятиліття XIX ст. Різдвяна церква по оздобленню і зручностям сильно відрізнялася від решти залопанських парафіяльних церков. Проміжок часу з 1815 по 1840 р. був найщасливішим періодом для церкви: в цей час на розвиток храму надходили значні пожертви. Найбільшими благодійниками храму були Кузін, Базилевський, Тошпєв, Тамбовцев, Панченко, Цебріков, Пономаренко та інші. Так у 1819 році староста Базилевський облаштував чавунну підлогу в холодній церкві, у 1824 р. староста Пономаренко побудував новий іконостас; Кузьма Микитович Кузін і його сімейство облаштували дорогі срібро-визолочені ризи на сім місцевих ікон. Від Кузіна надійшли до церкви і весь найкращий посуд та інші церковні речі, на всі церковні потреби вони відгукувалася першими і завжди давали щедро.

З сорокових років починається занепад церкви. Парафія сильно зменшилась: Москалівка ще раніше відійшла у парафію Воскресенської церкви (в районі нинішнього Цирку, не збереглась). Велика і Мала Гончарівки теж відійшли в іншу парафію. В Благовіщенську і Дмитрівську парафії переселилися деякі «найкращі» парафіяни. Старі благодійники померли, а їхні нащадки не відчували схильностей до благодійної діяльності. Ще у 1810 р. у парафії налічувалось 872 чоловік, а в 1862 р. - всього лише 348. Щоправда, район, де стояв храм, був багатолюдним, але користі від цього для церкви було мало, тому що це були не постійні мешканці, а тимчасові квартиранти, які з парафіяльною церквою були мало пов'язані.

Отож у 1859 р. храм «дійшов майже до крайності». І в 1860р. знайшовся, нарешті, благодійник, який відгукнувся на потреби Різдвяної церкви. Це був почесний громадянин Олександр Сергійович Сергєєв, що запропонував влаштувати замість теплої церкви, тісної і незручною, теж теплий, але більший кам'яний храм з двома приділами. Також планувалось побудувати нову дзвіницю. Після смерті Сергєєва його справу закінчив його син Олександр Олександрович, витративши на побудову нового храму значний капітал - більше 37000 рублів. Окрім Сергєєва, активну участь у справі відбудови взяли почесний громадянин І. І. Семікіна (вдова покійного К. М. Кузіна), І. А. Болховітінов, купці Пузанов, Сурнін, Лещенко, Дорошенко, та інші. Новий теплий храм був закінчений і освячений в жовтні 1861 р. Не забута була Сергєєвим і холодна церква: для неї він влаштував новий іконостас, відремонтував церкву всередині і зовні, збудував огорожу, придбав відсутні речі та інше.

З 1866 р. турботу про церкву взяла на себе парафіяльна опікунська рада. Вона і підтримувала велич храму: було придбано ряд цінних ікон з кіотамі витонченої роботи, гарну ризницю, новий дзвін і багато чого іншого. З видатних благодійників храму на першому місці має бути поставлений А. А. Сергєєв, загальна сума пожертвувань якого перевищує 50 тис. рублів; великою благодійницею була також К. І. Кузіна (близько 1 тис. рублів), чимало дали такі парафіяни, як І. М. Семікіна, У. Г. Попова, Л. П. Ковальов, Болховітінови, Костевська, Цуканова, Вихрьов, І. Уткін, Пуголовко, П. Кузін, П. П. Кузін, Новохатський та інші.

Серед особливо шанованих святинь храму була ікона св. Пантелеймона, перед якою з 1863 р. по вівторках відправляються молебні та читались акафісти.

На початку XX століття храм був капітально реконструйований за проектом М.І.Ловцова. А у 20-роках Різдвяну церкву знесли. Харків втратив ще одну архітектурну перлину, віруючі втратили ще один храм…

Автор: Андрій СОКОЛОВСЬКИЙ

P.S. Повчальна історія теж пов’язана з Різдвяною церквою.

9 червня 1752 р. у харківській Різдвяній церкві під час вечірньої служби сталася пригода: священик отець Іоанн Млодзинський, прочитавши ектенію, підійшов до двох парафіянок, матері та дочки, не випускаючи Требник з рук. Мати і дочка носили прізвище Кочержиха. Мати - Анна, дочка - Феодосія. Щаслива мати трьох дітей. Тільки у дітей батька не було.

Отець Іоанн дізнався про цю сумну обставину від Дзвонаря харківського собору Григорія, який особливо відзначив, що Феодосія «покрила сама собою голову», що дозволялося лише законно вінчаній дружині.

Намісником собору був о. Матвій Млодзинський. Священик Стефан Млодзинский служив в ті ж роки в Михайлівській церкві Харкова.

Млодзинський Іван взяв Феодосію за плече і став підштовхувати до виходу, примовляючи: «Навіщо ти до церкви прийшла? Недостойно тобі в церкву Божу ходити... Ти в недавньому часі дитя народила»...

Правда, так Млодзинський викладав свою промову пізніше - ніби він дорікав Феодосію не в тому, що вона народила дитину поза шлюбом, а в тому, що прийшла до церкви до закінчення сорока днів після пологів і, отже, "обезчестився" Божий дім. Але це порушення не того порядку, щоб через нього переривати богослужіння. А якщо вже перервав, то взяв би Требник і тут же прочитав би молитву, очищаючи породіль...

Отець Іван явно вирішив показати себе охоронцем високої моральності. Його можна зрозуміти: він був вихований у переконанні, що саме духовенство має карати тих, хто народжує дітей поза шлюбом. Наприклад, митрополит Белгородський (Харків спочатку входив у єпархію Белгорода) Авраам зазначав у кінці XVII століття, що за народження позашлюбної дитини щасливий батько повинен платити Церкви 2 рублі, 8 Алтин, 2 гроші: «Да тех бесчинников отсылать в монастырь, где пригоже, под начал недели на две и на три и держать в чепи и в железах и велеть им муку сеять». Якщо ж мати відмовлялася називати ім'я батька, гроші платила сама. Втім, у 1715 році духовенство скаржилося Білгородському архієрею, що комендант Родіон Шидловський (очевидно, з тих Шидловський, що були серед найбільших харківських поміщиків) не дає розшукувати «вдів і дівок, які народять немовлят», і навіть заявив, що був указ Петра Великого, щоб духовенству «едаких духовных дел не править». «Едакие» більш точне визначення, ніж «духовні». Комендант навіть пригрозив: «Вас мужики приб’ють». Але ж до цього року штраф знизився до двох рублів.

За указом Петра I від 7 липня 1722 року суд над жінками, які народили дитину поза шлюбом, був відібраний у церковників і переданий світській влади. Суд вилучили, а звички залишилися. Млодзинський і розсудив ...

Дівчина, мабуть, покірно пішла до виходу, а от її мати священика не тільки зупинила, а й вчепились священику у волосся і вдарила по щоці правою рукою. Щока, отже, була лівою, що важливо. На допомогу підбіг Паламар. Відтягнув жінку, і Кочержихи пішли з церкви.

Минув тиждень. 15 червня Кочержиха у присутності свідків просила священика про прощення. Він простив і взяв за тонкого шесть локтей, сафьян и козлину». Млодзинський обіцяв «впредь на них нигде челом не бить».

У 1780 р. ціни в тих краях були такі: замшеві рукавички, розшиті золотом і сріблом, купували архієрею у подарунок за 4 рублі. Кілограм: чорносливу - 12 копійок, рису - 30 копійок, ікри осетрових - 44 копійок, пляшка шампанського - 2 рублі, французька булка - 23 копійки.

Через три місяці Млодзинський все ж таки подав скаргу на Анну в Харківську полкову канцелярію, описавши все, що сталося. Полкова канцелярія в Харкові того часу втілювала світську владу і мала право судити Феодосію за незаконних дітей. Канцелярія, однак, судити її не стала, а справа потрапило до архієрея - Йосаафа Горленка. Той також не став судити Феодосію. Він судив Анну за ляпас і виніс вирок:
«Учинить жестокое плетьми наказание и по наказании отослать с нарочным на ея коште в старо-оскольский девичий монастырь в монастырскую работу на год».

При цьому архієрей цитував церковні канони, які за удар, нанесений священнику, наказують на три роки відлучати від Причастя.

Євангеліє приписує прощати удар, нанесений по правій щоці. Про ліву щоку Господь Ісус нічого не сказав, в тому числі, нічого не сказав Він про праву щоку харківського священика.

Своєрідний Епілог історії знайшов у архіві Харківської консисторії Дмитро Багалій. Наступник Горленка, не святий єпископ Йоасааф Міткевіч, через сім років відправив Млодзинського на покаяння в монастир «за непрестанное пребывание в пьянстве, от каковой страсти, несмотря на многократные обещания, он никак не мог освободиться, во избежание соблазна прихожан».

Різдвяну церква через півтори сотні років знесли комуністи…

Автор: о.Яків Кротов (http://www.krotov.info)