Шарівський палацЯкщо говорити про улюблені українські місця паломництва туристів, то, звичайно, на початку списку стоїть Західна Україна з Карпатами, замками, монастирями, тоді – Крим, узбережжя Чорного та Азовського морів. У той же час схід, як правило, випадає з поля зору й розглядається винятково як промисловий осередок. А дарма. Бо навіть там можна знайти багато цікавого.

І коли постає питання: «З чого ж почати?», відповідь одна: з Харківщини. Звичайно, Харків сам по собі може похвалитися культурно-історичними надбаннями та рекордами. Чого варті, наприклад, будівля «Держпрому» - перша споруда в СРСР, зведена з бетону, площа Свободи, яка має форму бандури, – найбільша у Європі і, здається, друга за розмірами у світі, пам’ятник Кобзарю, який небезпідставно вважається одним з найгарніших в Україні.

Та сьогодні мова йтиме не про колишню столицю нашої держави, а про невеличкі, нічим, на перший погляд, непримітні селища області, які, тим не менше, ховають у собі такі скарби, які не снились навіть деяким великим містам! Мало хто знає, що Харківщина славиться не лише безліччю розвинутих галузей промисловості, а й великою кількістю архітектурних пам’яток, рядом маєтків, кожен з яких має свою історію.

Отже, пропоную почати нашу уявну подорож зі справжнісінького… замку! А точніше – з Шарівського маєтку Богодухівського району. Цей палацово-парковий ансамбль вражає не лише своїми розмірами та продуманим плануванням, а й яскраво вираженим західноєвропейським архітектурним стилем.

Стеля у головній залі палацуІсторія замку (а саме такі асоціації виникають при спогляданні фасаду будинку з двома величними баштами) розпочалася ще у першій половині ХІХ ст., коли поміщик П. Ольховський, якому належали навколишні землі та ліси, вирішив збудувати для себе маєток. На зовнішній вигляд палацу вплинув той факт, що власник брав участь у війні 1812 року, разом з російською армією пройшов пів-Європи, й, очевидно, надивившись тамтешніх архітектурних витворів, забажав і у себе звести псевдоготичне диво з білого каменю з широкими терасами, ставками та парком. Однак часи розквіту та завершеності мастку пов’язують з ім’ям Леопольда Кьонінга, відомого „цукрового короля”, який довів маєток майже до теперішнього вигляду. Остаточно ж вигляд садиби сформувався уже на початку ХХ століття, коли добудувалася остання, третя частина палацу, та відновлено Шарівський парк руками одного з найкращих тогочасних „ландшафтних дизайнерів” Георга Куфальда – директора міських парків у Ризі.

На жаль, сьогодні Шарівський маєток уже не може похвалитися колишньою розкішшю та багатством: обшарпані стіни, напівзруйновані тераси, рештки плитки, замулені ставки. Однак навіть у такому вигляді йому не бракує величі. Дві вибілені вежі, нещодавно відреставровані, особисто у мене чомусь викликають асоціації з баштами Дубенського замку. Широчезні тераси, по яких можна спуститись униз, до ставу, пройтися містком, перекинутим над водою, залізти у теплиці, від яких лишилися хіба металеві опори, рясно обплетені диким виноградом так, що, заглянувши всередину, складається враження, ніби потрапляєш у джунглі.

Липова алея, придивившись до якої можна помітити під ногами рештки червоної цегли, якою були вимощені доріжки. Збережена плитка на терасах у доволі непоганому стані. Старий, на жаль, не діючий фонтан…

Ставок і залишки господарських будівельЗ іншого боку палацу лежить досить масивний камінь. Розповідають, що Кьонінг привіз його аж із Криму, де, нібито, дружина йому зрадила. Так і досі лежить цей „Камінь кохання” на подвір’ї як згадка про невірність та розбиті почуття.

За Союзу у цьому маєтку створили санаторій, що, власне, і «врятувало» його від тотального занепаду, адже відомо, що тоді будь-який натяк на буржуазне минуле у кращому випадку призводив до занедбання, у гіршому – міг стати причиною для знищення із туристичної мапи Країни Рад. Зараз у ньому знаходиться притулок-лікарня для хворих на туберкульоз. Ти не менше, всередину зі згоди головного лікаря можна пройти. Внутрішнє убранство замку, коридори, більшість кімнат дишуть лікарняним запахом та відгомоном радянської епохи. Однак кілька зал збереглося майже у недоторканному вигляді.

У Голубій залі – два старих каміни, розташовані по обидва боки кімнати. Чорні, дерев’яні, з вишуканим різьбленням вони створюють атмосферу урочистості та деякого аристократизму, незважаючи на обдерті стіни та обвалену ліпнину. У наступній залі – їдальня. Оздоблення схоже на попередню з тією лише відмінністю, що замість камінів – старі масивні дзеркала. Та найбільше враження справляє бібліотека…Уявіть собі: повністю дерев’яне приміщення, стіни та стеля прикрашені різьбленням, так само оздоблений деревом камін, діючий, між іншим. Ряди шаф із книжками переважно радянського періоду, великий фотоальбом, зі сторінок якого визирає історія маєтку…

Подейкують, приїхав колись із Норвегії правнук Леопольда Кьоніга, запропонував повністю відремонтувати цей ансамбль, та влада відмовила. Не знаю, які там були офіційні причини, але впевнена в одному: хтось отримує значну частину коштів, виділених з бюджету на реконструкцію…

Музей у ПархомівціПархомівка – невелике село з унікальним історико-художнім музеєм, у якому зберігаються оригінали (!) робіт видатних художників: Пікассо, Мане, Гогена, Боровиковського, Шишкіна, Сєрова, Рєпіна, Айвазовського, Реріха та цілого ряду інших відомих та маловідомих особистостей.

А почалося все 1947 року з ідеї звичайного сільського вчителя Афанасія Лунєва створити галерею у місцевій школі. Причому він не лише зміг переконати керівництво у необхідності цього кроку, а й передати цей запал своїм учням. Школярі власноруч готували приміщення майбутнього музею, ходили по жителях Пархомівки та місцевих сіл, збирали ікони, старовинні книги, різні побутові речі. Дещо приносили самі селяни, навіть не здогадуючись про справжню цінність деяких експонатів, дещо доводилось купувати.

І хоча Лунєв пів-життя буквально прокидався і засинав з думкою про музей, але результатом його праці стало величезне надбання, яке уже просто не вміщувалось в одній класній кімнаті. Звичайно, Лунєв клопотався про інше, просторіше приміщення. Таке знайшлося у колишньому заводському бараці. Правда, воно було зовсім непридатним для зберігання експонатів: площа не опалювалась та мало освітлювалась. І тільки у 1926 році музей переїхав у графський маєток 18 століття, побудований генерал-поручиком російської армії Іваном Подгорічані. Звичайно, у читача виникає логічне недовірливе запитання: «Яким чином у такому Богом забутому місці опинилися оригінали робіт? Не копії, не фальшивки, а саме оригінали?!!» Річ у тім, що коли шкільна галерея стала досить відомою, Лунєв почав надсилати листи до різних музеїв з проханням допомогти експонатами, мовляв, у архівах припадають пилом безліч шедеврів, а так вони стали б доступними для багатьох людей, небайдужих до мистецтва.Як не дивно, але на цей заклик відгукнулися харківські художники, подарувавши деякі свої роботи, потім – більше: художній та історичний музеї Харкова, Державний Ермітаж, Музей образотворчих мистецтв ім.О.Пушкіна, Третьяковська галерея! Школярів запрошували відвідати музеї, з яких вони, як правило, не поверталися з пустими руками, так само до «сільського Ермітажу» приїжджало чимало колекціонерів, художників, інших митців. Пізніше встановили зв’язки і з іноземними музеями - Дрезденською картинною галереєю та Німецьким історичним музеєм (Берлін), звідки надійшла гіпсова копія бюсту славнозвісної цариці Єгипту Нефертіті, яку сьогодні можуть побачити всі бажаючі. Зараз у музеї налічується близько шести тисяч експонатів, лише частина їх виставлена у музейних кімнатах, кожна з яких присвячених якійсь історичні епосі Екскурсоводи розповідають не тільки про особливості того чи іншого жанру, життя художників чи скульпторів, а й про історію потрапляння деяких речей до музею. Наприклад, саме у Пархомівці знаходиться робота Пікасо «Голубка з оливковою гілкою», більше відома як «Голуб миру» - символ міжнародного антивоєнного руху. Подарував її радянський письменник Ілля Еренбург, який прихильно ставився до сільського музею. Цей факт засвідчується словами одного з листів до художника: «Вибач, Пабло, твої роботи я подарував одному сільському вчителю, до його сільської галереї. Я думаю, вони там потрібніші...»

Ваза роботи Пабло ПікассоКрім цього, тут знаходяться ще три роботи Пікасо: малюнок «портрет Жоліо-Кюрі», декоративна таріль «Пірнальники», ваза «Сова». Відомо, що Пікасо створював усе в одному екземплярі, не роблячи навіть замальовок та схем. Так що кожне творіння рук майстра – унікальне та неповторне в прямому значенні цього слова. У колекції музею знаходяться два малюнки Тараса Шевченка «Покинутий млин» та «Хутір на Київщині».

В одній із зал, присвяченій радянському мистецтву, увагу привертають дві графічні В.Маяковського: «Сім пар чистих», на якій зображено буржуазію, яка втікає, очевидно, під наступом робітничого класу, та «Сім пар нечистих» – власне, цей самий робітничий клас. Цікаво, що це не просто карикатури, а ескізи костюмів, намальовані поетом до своєї п’єси «Містерія Буфф».

Є й зала східного мистецтва, у якій виставлені уже вищезгаданий гіпсовий бюст Нефертіті, а також сувої з надписами на давньокитайській мові. У цій кімнаті на особливу увагу заслуговує китайська куля-статуя зі слонової кістки. Унікальна вона тим, що шляхом поступового видряпування та шліфування одна в одній утворюється кілька кульок, діаметр найменшої становить усього пару міліметрів! Навіть не віриться, що таке диво виготовлене людськими руками!

Та чи не найулюбленішим експонатом відвідувачів є музична скринька, яка знаходиться в залі українського побуту, – такий собі прообраз грамофонів. На платівці (а це просто металевий плаский диск) на різній відстані – продовгуваті дірочки. Вставляємо платівку у скриньку, кілька разів прокручуємо ключ і… все! Можна насолоджуватись мелодією, бо звучання як для такого апарату – просто відмінне! До речі, у фонді музею зберігається близько 30 таких платівок із різними піснями, які екскурсоводи час від часу міняють. Донедавна грали «У сусіда хата біла», а тепер перейшли на романс «Не брани меня, родная…».

За весь час існування музею двічі його намагалися пограбувати, причому останній випадок трапився порівняно недавно. Мабуть, з міркувань безпеки фотографувати у музеї забороняють, тож, на жаль, світлин з Пархомівки тут немає. Хоча, з іншого боку, чим не стимул на власні очі побачити усе щойно прочитане?

Ось така вона – Харківщина… Промислова, стереотипна, та від того не менш приваблива. Її краса не обмежується лише Шарівкою чи Пархомівкою, недалеко знаходиться маєток Наталівка, побудований цукрозаводчиком Харитоненком на честь своєї доньки, «співаючі» тераси з неперевершеною акустикою у Глобівці, палац у Старому Мерчику. Пізнавати тут є що. Головне – не зважати на стереотипи.

Автор: Мирослава ЗАЄЦЬ, туристичний клуб "Скіфи" (м.Київ)