Дев’яте травня. Вечір. Дві дівчини, обхопивши своїх кавалерів у намаганні побороти посилену нетверезим станом силу тяжіння, з’ясовують відносини. Язики заплітаються, проте цигарки в руках допомагають жестикулювати, а матюччя успішно заміняє слова, що випали з пам’яті під дією алкоголю. – Романтика: почуття, розбавленні дьогтем, - бо інакше не вміють, бо інакше не знають... Сумівці, йдуть повз, у них в руках польові квіти і «Живчик», за плечима – рюкзаки і намети. Розмова точиться про проведений на природі час – труднощі побуту і пригоди. Слів вистачає, без матюччя – дивно?

«Слобідська Січ» – таку назву має щорічний наметовий табір при Спілці Української Молоді. Звичайна назва, звичайний табір. З наметом за місто зараз не дивина, ліс не є одкровенням. Все здається просто, дуже просто, але.. В хімії, зазвичай, для виявлення істини використовують лакмусовий папірець. Все пізнається в порівнянні, на контрастах. У нас, контрасти починалися відразу при вході до міста, на шляху.

Романтичним парочкам передує магазин: продавщиця, звертаючись до телефонної співрозмовниці і одночасно адресуючи свої слова до сумівців, видає: «ох, ну ладно, потім рецепт дорозповім, а то тут понабігли всякі – не дадуть порозмовляти». Знову дивно: сумівці з лісу, втомлені дорогою, «ціловані» комарями, але ведуть себе мирно – дратуються не вони.

Далі автобус, десь шоста година, їде з Олексіївки, переповнений уже добряче п’яними парубками і рознарядженими дівчатами, що добираються до центру Харкова на масові гуляння в пошуках пригод, діалоги аналогічні почутим на початку шляху додому. До сумівців при цьому чомусь не чіпляються – хоч у нас і хлопці тверезі, і всі дівчата з Січі більш ніж симпатичні. Здавалось би, є всі передумови, але ні – ми чужі на цьому «святі життя», нас взагалі не помічають. Занадто вже білими воронами видаємося на загальному фоні. Проте це якось не сповнює почуттям неповноцінності, скоріше навпаки: йдеш, і пишаєшся, зі своїм рюкзаком, на фоні людей, що зійшовшись на вулиці міста, у натовп, безуспішно намагаються заповнити свій час – нудьга.

Увечорі вмикаю телевізор: Львів-площа-бійка-ненависть і образи. А в цей самий час на Січі, Юля в захопленні пробиралася лісом, із головою поринувши у спортивну гру, а Женя переживав, чи вистачить заряду батареї у фотоапараті (даремно – кадри в нього вийшли чудові). Втілена сімейна цінність по імені Тимко викликав посмішку не лише у своїх батьків (коменданта табору Констянтина та його дружини Олі), а й сповнював позитивом усіх мешканців табору. В час коли у Харкові готувалися до п’янки, а у Львові до бійки, Марина і Оля варили смакоту, Андрій грав ліричних пісень, бунчужний Евген планував наступні маршрути таборян, а я обговорював з Зіною історичні питання.

Поки десь з’ясовували, а якою ж повинна бути сучасна молодь – вона була. Не на плакатах соціальної реклами, а в таборі «Слобідська Січ» при СУМ. Вона там є і зараз. Я далеко не всіх перерахував, але ж ви легко можете це компенсувати – приходьте до СУМу, знайомтеся, а ще краще долучайтеся.

PS: не можна не згадати, священика, що відвідав наш табір, провівши духовну бесіду та літургію, проте діяльність цієї неймовірної людини - це тема для окремої статті, тож чекайте.

Автор: Віктор Ткаченко

Фото: Ольга, Кость і Тимофій Черемські

Фото: Марія Слободенюк