Нормальній інтелігенції в усі часи та в усіх країнах притаманне скептичне ставлення до влади.

Діючий губернатор Харківщини Михайло Добкін вирізняється на загальному здебільшого сірому тлі Партії регіонів своїм інтересом до розвитку культури. Його інтерес по-дитячому щирий. Тому викликає лише позитивні емоції.

У «партії влади» лише Добкін може собі дозволити заспівати хором із міністром культури та мистецтв Михайлом Кулиняком. Ще Михайло Маркович написав передмову до нового видання «Тихого Дону» Михайла Шолохова. Та зробив особистий внесок у питання мовознавства: на переконання Добкіна, Харків та Харківщину було насильницьким чином українізовано. І вже точно ніхто, крім Добкіна, не сварить у своїх відкритих листах українську інтелігенцію так завзято – звісно, бажаючи їй, інтелігенції, лише добра.

Думаю, ви вже зрозуміли: мова про невеличкий твір Михайла Марковича під назвою «Об исчезающей интеллигенции. Мысли вслух». Він опублікований 26 січня УНІАН і одразу став національним інтелектуальним бестселером. Зокрема, в своєму посланні інтелігенції культурно просунутий губернатор від свого імені закликає ту інтелігенцію, яка ще не продалася іноземцям, об’єднуватися довкола влади. Мета - розбудова спільного для моєї країни культурного простору.

Текст поширили та прокоментували всі, кому не ліньки. А письменник Сергій Жадан, давній публічний опонент Михайла Марковича, навіть без затримки відповів губернатору. Пояснивши, чому нормальна інтелігенція та дійсно культурні люди не можуть формувати єдиний культурний простір із Партією регіонів.

Що можна додати до цього «вибраного листування»? Тим більше що це не перший епістолярний пінг-понг політика, який матюкається під час запису рекламного ролика, зберігаючи при цьому непривабливе для інвесторів «скучное лицо», та письменника, який, за останніми даними, входить у першу п’ятірку найуспішніших в Україні.

Зрештою не варто влазити третім, коли людям так «добре» вдвох. Тим більше що Добкін піднімає проблему, яку боялася до того підняти навіть Ганна Герман, відповідальна за зв’язок інтелігенції з Президентом України.

А озвучується проблема дослівно так: «Вы не задумывались о том, сколько вреда для страны наносит шипящий ненавистью к власти интеллигент»? Тобто ненависть українського інтелігента, на переконання Добкіна, шкідлива тим, що персоніфікована. Інтелігенція в Україні не любить діючу владу. І це Михайлові Марковичу не подобається. Більше того – Добкіна обурює, що, «рассуждая о «бандитской власти», они говорят об этом не языком украинских гениев Шевченко и Франко, не рифмами поэтов расстрелянного возрождения, не эзоповым языком, а грубыми, примитивными лексическими оборотами».

Отже, Добкін закликає грамотних людей лаяти Партію регіонів вишуканою українською мовою. Або - застосовуючи мову Езопа. Тобто ту мову, яку прийнято застосовувати в умовах цензури та в часи диктатури. Наприклад, якщо письменник складе байку, в якій представники влади, включно з самим Добкіним, будуть представлені Вовком, Козлом, Бараном, Мавпою або Свинею – це езопова мова, це нормально. А коли Юрій Винничук у своєму вірші «Убий підараса!» (його теж всує згадує Добкін) не називає жодного прізвища носія «біло-блакитного» квитка, то це Михайло Маркович уже вважає персональною образою…

Далі Добкін ставить у приклад сьогоднішнім інтелігентам діячів «Розстріляного Відродження». Мовляв, ось із кого треба брати приклад «жаданам, винничукам, андруховичам і всяким іншим капрановим», які закликають до повалення існуючого режиму. Хочу принагідно нагадати панові губернатору Харківщини – представників українського національного культурно-мистецького відродження розстріляли не прокляті німецько-фашистські загарбники. Тим більше – не бандерівці. Навіть не білогвардійські недобитки. У 1930-х роках українську інтелігенцію, центр культурної діяльності якої знаходився в Харкові, першій столиці Української РСР, розстріляла влада. Та сама малограмотна радянська влада, живим утіленням якої був товариш Сталін. І українська культура на той час ставала самобутнім явищем. До всього – вона була україномовною.  Тобто жодної «насильницької українізації», про яку багато разів згадував культурно просунутий губернатор, на Харківщині до того, як почалися розстріли інтелігенції, не було.

Ось відколи веде свій початок ота сама «шипящая ненависть интеллигенции к власти». Так, скептичне ставлення до влади притаманне нормальній інтелігенції в усі часи та в усіх країнах. Але якщо українська інтелігенція якось терпіла Кравчука, Кучму та Ющенка, то пояснити це довготерпіння можна лише в один спосіб. Ці президенти були освіченими, писали без помилок, читали книжки, реагували на зауваження. Тобто існувала нехай ілюзорна, але можливість, що голос інтелігенції змусить владу якщо не опам’ятатися, то принаймні засоромитися.

Тепер інтелігенція, яку Добкін так хоче бачити на боці влади, не має на це жодних надій. Владі плювати на протести підприємців, «афганців», «чорнобильців», студентів і вчителів. Чхати на думку більш розвинених у плані культури та демократії країн. Та - класти на «останні китайські попередження» з боку ПАСЕ. Через те езопова мова і взагалі – будь-які дипломатичні пасажі по відношенню до влади вже не проходять. І якщо Михайла Добкіна серйозно турбує, що нормальна інтелігенція не любить владу та не соромиться й не боїться цього показувати – значить, згадана ним інтелігенція діє таки в правильному напрямку. І говорить про владу саме тими словами, на які та заслуговує.

Андрій КОКОТЮХА, «Главред»